Читать онлайн книгу "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)"
Там, де ми живемо. Буковинськi оповiдання (збiрник)
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
Марiанна Гончарова – автор цiлковито своерiдний. Історii, якi вона розповiдае, вихопленi з повiтря, з подвiр’я, з поля, з маленького провiнцiйного мiстечка – з усiма нiсенiтницями, випадковостями i неймовiрною чарiвнiстю. Їi героi – простi люди, навiть iхнiх iмен не запам’ятаеш, але нiколи не забудеш цi живi образи, хоч би хто то не був: iнтелiгентний i трошки заляканий дантист чи закохана в шляхетного хлопця красуня панночка, веселi вiдчайдушнi цигани чи дивакуватi, але щирi весiльнi музики чи вiдважнi безкомпромiснi прикордонники. Письменниця з гумором й iронiею розповiдае про буденне життя своеi родини i знайомих (зокрема, й знайомих звiрiв i птахiв), свого мiста та свого рiдного краю.
Свiт Марiанни Гончаровоi – це свiт, в якому вiдбуваються яскравi добрi чудеса i де будь-яка iстота – не важливо, людина це чи, скажiмо, птах, завжди може знайти собi справжнього друга. І навiть любов. А отже, стати щасливою…
Марiанна Гончарова
Там, де ми живемо
Буковинськi оповiдання
© М. Б. Гончарова, 2016
© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
Не покидай мене, Дзундзо!
Якось ми видавали замiж мою старшу сестру Лiну. Це трапилося цiлком несподiвано. З iншого мiста приiздив до нашоi Лiнки ii друг Аркадiй iз дзвiнким прiзвищем Дзундза. Вiн телефонував з автомата: мовляв, я приiхав, виходь. А до нас додому прийти вiн страх як соромився. А мама запрошувала, адже ми всi хотiли подивитися на Лiнчиного Дзундзу. Мама казала: «Познайом нас! Ти що, – пiдозрювала мама, – ти що, нас соромишся?» А тато додавав, що ми ж бо – iнтелiгентна родина. Завдяки мамi. І що вiн, Дзундза Аркадiй, ще пишатиметься цим. Авжеж… авжеж…
І був якось восени дощик. І холодно. Лiнка застудилась. Аж раптом телефонний дзвiнок: Дзундза. Лiна йому каже: дощик, холодно. І з одного боку, вона б хотiла бачити Аркадiя, а з iншого— ii мама не пускае, тому що температура. А Дзундза розгубився: до нас iти боiться – що ж робити? І Лiна наша пожартувала, мудра така: «Тодi вже женися!»
Пожартувала та й забула. А Дзундза розцiнив це як наказ. За тиждень вiн несподiвано подзвонив. Але не по телефону, а в нашi дверi. Лiнка вся в милi – вона Каролiну, собаку нашу, купала – вiдчинила… І стояв там Дзундза, такий урочисто-сяюче-святковий, з букетом i двома батьками – мамою i татом Дзундзами.
Ми, звiсно, були в шоцi. Адже ми нi сном нi духом. Лiнка вовтузилася з Каролiною. Я на кухнi чистила клiтку, в якiй мешкав хвилястий папужка Терентiй. Мама мила посуд пiсля обiду. А тато, як завжди, спiвав своеi улюбленоi пiснi «я могла би побежать за поворот, только гордость не дайот» i налагоджував вудки на зимову риболовлю. І ось так пiд татiв спiв ми перегукувалися на тему «чому все в домi мае робити саме мама», – й у кожного був свiй аргумент. У Лiнки – собака, у мене – папуга, у тата – пiсня. І тут з’явилися Дзундзи…
Спершу я навiть зрадiла. Нарештi ми побачимо Лiнчиного обранця. Ой! Вiн виявився таким симпатичним, таким сором’язливим, що вiдразу зачепив у передпокоi великий керамiчний горщик з деревом алое. І алое гепнулось на пiдлогу, i мокра наша собака Каролiна зiбрала на себе всю землю, що висипалася з горщика. І папуга наш Терентiй заволав: «Пiдсiкай!» Ми всi вибiгли у передпокiй i штовхалися там, знiяковiло дотоптуючи бiдолашне алое, що сумно хрустiло у нас пiд ногами. Мама Дзундза була в червоному пальтi, величезна, як гренадер. А тато навпаки – дрiбний з вусиками. Мама Дзундза басом проказала вiршик, що у нас товар – у них купець. І пiдморгнула, вручивши мамi коробку з тортом. І всi решта знiчено захихотiли, нахиляючи голови то вправо, то влiво. Гостей повели в дiм. Мама Дзундза тупотiла гучно i впевнено – бух-бух! – великими, як у пожежника, ногами. Натомiсть тато Дзундза пересувався метушливими перебiжками – туп-туп-туп, туп-туп-туп, – як мурашка, намагаючись нiкому не заважати i не привертати увагу.
І тодi я збагнула, що Аркадiй вдався в тата. І це менi дуже сподобалось.
За кiлька хвилин ми всi очманiли ще бiльше, бо з’ясувалося, що Дзундзи до нас приiхали майже назавжди. Ну, тобто з ночiвлею. Ситуацiю, як завше в нашiй родинi, владнала мама. Ну, як вона вигадуе миттево такi слова, як вона вмiе все пом’якшити – недаремно тато пишаеться, що в нашоi мами блакитна кров! А в нас iз Лiнкою мамина iнтелiгентнiсть вимерла ще в дитячому садку. (Так завжди додае тато). Мама оселила Аркадiя та його батькiв у нашiй iз Лiнкою кiмнатi, де тато за хвилину до цього розбирав вудки i горлав пiсню про дiвочу гордiсть. Аркадiй, щойно увiйшов, звичайно, одразу ж зачепився за рибальський гачок i, намагаючись звiльнитися, накрутив на себе половину дуже цiнноi татовоi жилки, заразом затягуючи в круговерть свого тата Дзундзу. Так вони крутилися, пихтiли, сором’язливо посмiхаючись, вклоняючись та перепрошуючи, аж доки тато не схопив гострого ножа та пiд мое перелякане верещання не розрубав вузол i не випустив Дзундз на волю. Мама i Лiна побiгли на кухню готувати вечерю, Аркадiй зголосився iм допомагати, а ми з татом грунтовно засiли в кiмнатi з гостями, бо треба ж комусь з’ясувати, в яку родину Лiнка замiж iде.
Виявилося, що в жахливу: тато Дзундза працюе дантистом, а мама Дзундза викладае математику в школi. (Як же я ненавидiла зубних лiкарiв i математику!) І якщо тато Дзундза мовчав, то мама Дзундза розiйшлася, виявивши свiжого слухача – мого тата, i запевняла, що у неi математику знають усi. І потiм, коли вона сказала, що навiть у «п’ятому класi дiти вираховують семенерку в чотирнадцятому ступенi», я пiд виглядом «зараз-зараз» побiгла на кухню нашiптувати Лiнi про «семенерку в чотирнадцятому ступенi», але там було не до мене. Там бинтували Дзундзу-молодшого. Аркадiй встиг залiзти в клiтку до Терентiя, нашого папуги, i той боляче, до кровi, вкусив Аркадiя за палець. І чого полiз? Наш папуга на той час був закоханий у дзвiночок. Звичайний такий рибальський дзвiночок – наш тато йому повiсив для розваги. А що тут дивного? Я, наприклад, читала про те, як гусак залицявся до садовоi лiйки, i сама особисто була знайома з iндиком, зачарованим старою пуховою подушкою. Такий був дивовижноi вроди iндик з гордим профiлем ацтека… А Терентiй виказував знаки уваги дзвiночку, годував його зерном, родзинками, спiвав йому пiсеньки i милувався коханою(ним), схиливши набiк свою буйну голiвоньку. До речi, в нашого папуги була ще одна пристрасть, через яку ми зачиняли Терентiя в клiтцi не лише на засув – вiн його легко вiдчиняв, – але й на защiпку. Рiч у тiм, що Терентiй обожнював сидiти в теплому картопляному пюре. В центрi тарiлки. І якщо раптом клiтку забували замкнути, Терентiй пiд час нашого обiду вилiтав i купався в чиемусь пюре, заiдаючи купання котлеткою та овочами.
Того дня, коли Дзундзи приiхали сватати нашу Лiну, на лихо, готували саме картопляне пюре. Природно, що в метушнi, бинтуючи Аркадiя, накриваючи на стiл, вiдштовхуючи виваляну в землi та все ще мокру Каролiну, забули защепити Терентiя. Вiн вовтузився недовго, вiдмикаючи свою клiтку, – рiвно стiльки, щоб пюре злегка вистигло. Терентiй вилетiв саме тодi, коли випили третю стопочку за батькiв i щоб мир був у всьому свiтi, i мама розклала в тарiлки гаряче – фрикадельки з картопляним пюре. Нiхто не зауважив, як Терентiй лiтае над столом, примiрюючись, – вiн же маленький. Мами обговорювали варiанти весiльного меню, Аркадiй гомонiв iз Лiною, тато натхненно розповiдав татовi Дзундзi, котра риба на що клюе. Терентiя засiкла тiльки я, проте пiзно… Папуга з усього розгону бухнувся пузом просто в центр тарiлки тата Дзундзи. Той, ввiчливо киваючи моему татовi, виявив непроханого гостя i спершу спробував непомiтно виделкою зiпхнути папугу. Але ж Терентiй не муха. До того ж у нього наш родинний характер: вiн не лише наполегливий, але й життелюб. І тодi старший Дзундза змирився i наввипередки з папугою почав поглинати салат i фрикадельки. Я зачаровано стежила, кому ж бiльше перепаде… Вболiвала за Дзундзу – вiн явно програвав. У Терентiя завжди був чудовий апетит. Нарештi папуга наiвся i, пригрiвшись у залишках пюре, задрiмав пiд людськi теревенi. І Дзундза-тато обережно доiв, що залишилось, делiкатно оминаючи виделочкою картопляний острiвець, на якому сидiв посоловiлий Терентiй. На той час його побачили вже всi, але, на мiй подив, мама Дзундза, дарма що була вчителем математики, щиро сплеснула в долонi й охнула басом: «Яка краса!» Наша мама сидiла з блiдим видовженим обличчям i робила менi страшнi очi, щоб я видворила Терентiя на його територiю, в клiтку.
Моторошний зойк ми з мамою почули одночасно, коли розливали чай, – Лiна пiшла до своеi кiмнати за дитячими свiтлинами. Мама очима наказала менi побiгти з’ясувати. Я побiгла… Видовище було жахливим! Каролiна, наша болонка, замурзана, мокра i щаслива, затишно згорнувшись, спала просто на пальтi мами Дзундзи – на новому червоному пальтi, недбало кинутому на крiслi.
Ой-ой-ой! І то ще було не все. Не все. Пальто – дрiбницi. Що там пальто… Ми з Лiною тихцем вiднесли його до батькiв у спальню, а потiм уночi Лiна i мама вичистили його. Пальто – дурницi.
Страшна рiч – ми зовсiм забули про найголовнiше. Ми! Зовсiм! Забули! Про кота!!!
То була моя i тiльки моя провина. Я обожнювала свою сестру. І щиро бажала iй щастя. І страшенно боялася, що ii не вiзьмуть замiж за Аркадiя через мене. Адже тато сказав, що дiвчата – це такий товар, що його треба вiддавати, поки просять.
Отож, я пригодувала вуличного кота. І у нього, в цього кота, з’явилася безсоромна звичка по горiху видряпуватися на вiкно нашоi з Лiною спальнi. Зазвичай вечорами або пiзнiше вiн вештався сюди-туди пiдвiконням, гримiв бляхою, пiдвивав i буцав головою скло. Одне слово, тi гостi, котрi залишалися ночувати в нашiй кiмнатi, зазнавали вночi незабутнiх вражень. (Якщо ми забували iх попередити.) Кiмната ж бо була на другому поверсi…
І ось, коли вже всi вклалися спати, мама раптом охнула: кiт! Ми забули сказати iм про кота. І саме цiеi митi пролунав гуркiт – кiт стрибнув на пiдвiконня. Ми – мама, тато, Лiнка i я – в пiжамах з’юрмилися бiля дверей наших гостей, дослухаючись. Кiт гримiв, як камiнний господар, але жодних iнших звукiв не було: нiхто не кричав, не обурювався. Нашi гостi чи то завмерли з переляку, чи то знепритомнiли…
Тато спустився вниз у двiр, щоб погукати i нагодувати кота. А ми в жахливому настроi розiйшлися по кiмнатах. Найгiрше було менi. Через мене Лiнка могла залишитися старою дiвою i все життя плести синi панчохи.
Вранцi я все проспала. Коли я прокинулася, в домi пахло ванiллю: на кухнi мама Дзундза i моя мама пекли оладки. Мама Дзундза щось неквапливо розповiдала моiй мамi. Я прокралася до ванноi – звiдти було зручно пiдслуховувати: мама Дзундза розповiдала, як вона познайомилася з татом Дзундзою, i як вони колись посварилися на мостi, i тато Дзундза розвернувся й пiшов геть. І тодi мама Дзундза закричала з моста на весь голос, – а в неi був ого який голос, – вона закричала так, що ii почуло все мiсто: «Не покидай мене! – протрубила мама Дзундза. – Не покидай мене, Дзундзо!»
І тато Дзундза залишився. Назавжди.
І так менi це сподобалось, що я вийшла з ванноi, побiгла за пiдручником з математики i попросила маму Дзундзу пояснити менi формули скороченого множення, котрi я не розумiла й плутала. І вона пояснила терпляче та дуже зрозумiло. А згодом ми знову сидiли за столом, i наш тато разом iз татом Дзундзою спiвали пiсню про «побежать за поворот», душевно i тепло.
Навеснi наша Лiна вийшла замiж i стала Дзундзою. Батьки Аркадiя у своему мiстi розповiдають, що вони взяли дiвчинку з дуже хорошоi, iнтелiгентноi родини. І додають, що вони – тобто ми – дуже люблять тварин. І що це добре про них, тобто про нас, свiдчить.
«Раз в крещенский вечерок…»
Я. І. Пащуку
Не розумiю, що мае на думцi жiнка, коли каже: «Я не така…»
Особисто я – така. Так. Я довiрлива. Радiсна. Я наiвна. І – цiлковита дурепа, через що ледь не вилетiла з унiверситету. І те, що саме така, пiдтвердив якось декан нашого факультету iноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Вiн так i сказав: «Ну, Маринко, – вiн так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»
Вiдтодi я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.
Ось, скажiмо, випадок пiд час зимовоi сесii, саме напередоднi старого Нового року. Увечерi я припхалася до подруг у гуртожиток нiбито вчити бiлети з теорграматики. Пiдiйшла до дверей кiмнати 45, а дiвчата замкнулись i нiкого не впускають. А бiля дверей навпочiпки сидiв Ісмаiл Огли, студент геофаку, спадкоемний iранський принц (так вiн завжди вiдрекомендовувався) i потенцiйний наречений моеi подруги-легкоатлетки Лариси.
Про Ісмаiла треба докладнiше. Вiн такий був особливий, несхожий на iнших, такий неоковирний i кумедний, вiдкритий i щедрий, що заслуговуе тут на окрему оповiдь. Якi вiтри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими нiжними руками, густим волоссям сторчма i князiвськими манерами в наш сирий, вiтряний, мiнливий клiмат вивчати географiю – хтозна. Я не додумалася запитати тодi, а зараз вiн узагалi дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаiл вiдчувае носом та шкiрою за кiлька днiв. Тому його, Ісмаiла Огли, там дуже цiнують. Особливо пiлоти.
– Ну? – привiталась я з Ісмаiлом.
– Лариса замикнув i не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаiл.
– Вчаться? – поцiкавилась я.
– Не… Свiтло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зiзнався спадкоемний принц, – кричаля: «Лариса, на мiй голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалi жених дивляться. І якшо мене покажуть, Лариса на менi жениться.
– А якщо не тебе?
– Тодi, мамою клянусь, Ісмаiл буде дуже сумувати. Тодi Ісмаiл буде всiх рiзати, – приречено зiтхнув спадкоемний принц, – i Лариса, i Валя (Валя – це iнша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кiмнатi), i себе, i… – Ісмаiл оцiнювально змiряв мене поглядом i замислився.
Я зрозумiла, що вiн не жартуе, й почала молотити в дверi кулаком. Вiдчинила Лариса, розпашiла, збуджена. Очима обертае, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все пiдготували.
– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своеi кiмнати i вчися. Ми тебе потiм покличемо.
Ісмаiл похмуро та недобре зиркнув з-пiд насуплених брiв i неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножi-кинджали. Про всяк випадок.
У кiмнатi бiля великого дзеркала горiло кiлька свiчок. Там же, на столику, лежали якiсь сухi трави, ножицi, стояла мисочка з водою.
І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, i якби раптом iй би справдi загрожувала розправа ii ревнивого нареченого Ісмаiла Огли, вона б легко дременула вiд нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотiнням. Чого не можна було сказати про нас iз Валею. Я бiгаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точнiше, пiдстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч i дурепа. І тодi я розумiла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалi не Ісмаiла, а якогось там Васю зi свого рiдного села Кобеляки Звенигородського району Черкаськоi областi, то Ісмаiловоi розправи нам не минути. Слiд було рятувати подруг i ситуацiю.
– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на лiжко. – Я знаю, як треба ворожити!
Причому в моiх словах була дещиця правди. Адже влiтку я напросилася у фольклорну експедицiю в села старовiрiв i там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену вiддавати, та бiля дзеркала ворожити.
– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалi побачити, – щоби ти осторонь поки що сидiла i чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозумiла?
Лариска кивнула. І сiла осторонь, поки ми з Валею перешiптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправдi для Лариски питання нареченого було актуальним i гострим, бо ii батьки не дуже хотiли Ісмаiла в зятi. Надто вже багато було на очах рiзноманiтних прикладiв, коли маленькими провiнцiйними мiстами тинялися самотнi сумнi красунi, ведучи за ручку смаглявих дiточок. А навпаки, Ларисчинi батьки хотiли в зятi надiйного, гладкого i скупенького Васю iз села Кобеляки Звенигородського району.
– Іди до мене! – потойбiчним голосом гукнула я Лариску, залишивши бiля дзеркала горiти лише одну свiчку. – Сiдай бiля дзеркала, – продовжила я свое казання, – сiдай, заплющ очi й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тодi розплющиш очi, глянеш i хутко-хутко вiдвернешся. Інакше…
Я й сама не знала, що «iнакше», але мене вже несло.
Лариска сiла бiля дзеркала, заплющила очi i затремтiла… Я взяла ii праву руку, опустила ii пальцi в мисочку з рiдиною i заходилася водити ними по ii обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:
– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно iмпровiзуючи, доки не приспала Ларисчину пильнiсть.
– Свiтло! – рiзко дала я команду Валi, й та клацнула вимикачем.
– Дивись! – закомандувала я Ларисцi.
І Лариска розплющила очi. Поклiпуючи i мружачись вiд яскравого свiтла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звiдти на неi дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось i пильно вдивлялося iз дзеркала в Лариску.
– І-i-i-i!!! – заверещала Лариска, i Валя вимкнула свiтло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!
У дверi щосили загримали ногами, i пролунав крик:
– Лари-и-иса!!! Вийди на мiй голос, Лари-и-иса!!! Я ту-ут, Лариса, пiдслю-ю-юхую! Мамою клянусь!
Одне слово, довелося зiзнатися, що в мисочку з водою ми додали коричневоi гуашi. Так, для гостроти вiдчуттiв…
Добре, що в Лариски було почуття гумору. Вона заспокоiлася, посмiялася та вмилася. Я урочисто, немов медсестра в пологовому, вийшла до Ісмаiла в коридор i повiдомила, що у дзеркалi був хтось смаглявий, кудлатий i страшний – як ти, Ісмаiл.
Ісмаiл засяяв, очi його стали вологими, вiн зашепотiв-зашепотiв, погладжуючи обличчя руками, поглядаючи на стелю, дякуючи комусь там, нагорi. І я страшенно розчулилась: це ж треба, як переживав, як вiн Лариску нашу кохае!
За пiвгодини ми вiдчинили салон ворожiння для всiх охочих, додаючи у воду i зелену, i синю, i червону гуаш. Всеньку нiч iз кiмнати 45 iз зойками вилiтали ошалiлi дiвчата з рiзнобарвними фiзiономiями. От котрась iз них, незадоволена результатом ворожiння, поскаржилася на мене до деканату.
Ярослав Іванович – наш дорогий Ярослав Іванович, свiтлiшоi людини хтозна, чи знайдеш нинi на землi, – не дав ходу справi, як менi погрожували, а насварив i вiдпустив складати iспит iз теорграматики. Саме тодi вiн i сказав, що я така. А я й не заперечую. Авжеж, я така. Зате у Лариски з Ісмаiлом уже трое хлопчакiв – смаглявi, нiжнi, як Ісмаiл, сiроокi й спритнi, як Лариска. Так, Силiм, Хакiм та Іванко… За мiсяць у них дiвчинка мае народитися. Моiм iм’ям назвуть. Ісмаiл обiцяв: «Мамою клянусь!»
Кава по-вiденськи
У нашому дворi в Чернiвцях у часи мого дитинства мешкав винятковоi вроди чоловiк, двiрник за фахом, фiлософ за покликанням, вiсiмдесятирiчний аристократ iз мiтлою на прiзвище Гельмер, за нацiональнiстю нiмець. Гельмер знав п’ять мов i трiшки латину, щоправда, частенько потрапляв у запоi i тодi розмовляв одразу всiма вiдомими та не вiдомими йому мовами. А п’ять мов – У «Черновiцах» це була норма – нiмецька, iдiш, румунська, украiнська, польська… Ось трiшки латина – то вже була якась освiта. Хоча б i це нiкого б тодi не здивувало. Це у нас у Чернiвцях називалося «бути письменним».
Дядько Гаррi Гельмер, наш двiрник, розповiдав якось, сидячи у дворi в теплих лiтнiх м’яких сутiнках, як його батько, управитель Чернiвецькоi гудзиковоi фабрики, частенько iздив до Вiдня. У справах. Або вiдпочити. Взагалi в тi часи, коли Чернiвцi (тодi Черновiц) ще були Австрiею, портрети цiсаря Франца Йосифа висiли в кожнiй вiтринi, а бравi революцiйнi матроси курили своi папироси в iншому мiсцi, далеко вiд нашого мiнiатюрного, витонченого, елегантного мiста, було модно iздити до Вiдня. А найбiльш романтичним звичаем у тодiшнiх Чернiвцях був звичай вивозити до Вiдня своiх обраниць. На каву.
Ось про це докладнiше.
Бено Гельмер, управитель гудзиковоi фабрики, чепуристий молодик, трiшки дивакуватий, трiшки сором’язливий, добрий, веселий, розумний та допитливий, познайомився на щорiчному балi Банкiвськоi Спiлки з чарiвною дiвчиною на iм’я Стефанiя, добре вихованою, освiченою – гiмназiя, мови, фортепiано, манери… З родини доктора Брахвiта, чернiвецького свiтила. Як познайомився? Ну, звiсно, не «як-тебе-звати-крихiтко?» чи «назви-свое-iм’я-дитинко». Нi-i… Молодого Гельмера i дiвчину-з-пристойноi-родини Стефанiю Брахвiт вiдрекомендували одне одному. Вiдрекомендували! І це вже давно було заплановано – вiдрекомендувати цих чарiвних молодих людей одне одному. Як було тодi заведено. Аякже! Це ж не в метро знайомитися чи, ще гiрше, на пляжi. Фi! Цим у Чернiвцях займалася мадам Замзон! Сама мадам Замзон вела картотеку заможних наречених обох статей i перетасовувала карти iхнiх доль, ретельно звiряючи та примiряючи. І нiхто нiколи не скаржився. У мадам Замзон була набита рука й гарнi манери.
Зрозумiло, що для Стефанii мадам Замзон завела цiлу течку – двое полякiв-студентiв, один нiмець, один австрiець iз палати адвокатiв та ще один прекрасний юнак, яким – ви правильно подумали – саме i був Бено Гельмер. Саме на нього i накинув оком доктор Брахвiт.
Ну, згодом, пiсля балу, пiд час якого молодi люди закохались одне в одного, як i передбачала мадам Замзон, приблизно пiсля мiсяця душевноi млостi, молодий Гельмер запрошуе Стефанiю до концертноi зали музичного товариства на виступ чернiвецького мiщанського хору. Вiн пише листа, в якому просить у батькiв Стефанii дозволу запросити iхню доньку Стефанiю на концерт… Батьки Стефанii довго обговорюють на сiмейнiй радi, так чи нi, зволiкають iз вiдповiддю i нарештi пишуть, що ну, гаразд, вони не заперечують… Гельмер пише, що буде щасливий заiхати за дiвчиною такого-то дня, пiд захiд сонця, коли годинник на ратушi проб’е… Батьки Стефанii знову збирають сiмейну раду – то так чи нi врештi-решт – i пишуть, що… Жах, одним словом. Листоношi та гiнцi з нiг падають, доставляючи листи вчасно, снують сюди-туди, заганяють коней та велосипеди… Стефанiя виiжджае в супроводi мами, бабусi, скривленого як середа на п’ятницю десятирiчного молодшого брата Яшi, котрому нудно i тiсно в новому сюртуцi, та старшоi бабусиноi сестри тiтки Ерни, котрiй також дуже цiкаво. Супровiд пильно стежить. Тiтка Ерна гучно перепитуе – вона глухувата. Молодi люди потискають руки при зустрiчi та прощаннi. Ах!
Згодом, ще через два тижнi щоденного листування, – театр, в який заявляеться та ж сама пильна компанiя в капелюшках, iз так само скривленою дитиною та тiткою Ерною з перев’язаною щокою, оскiльки в неi болить зуб. Але вона не могла прогавити.
Далi йдуть запрошення на пiсенне товариство «Буковинський баян» i, нарештi, легковажний, на бабусин погляд, похiд до кондитерськоi та прогулянка вулицею Герен гассе, нинi вулиця Ольги Кобилянськоi, де, вiдставши на деяку вiдстань вiд закоханоi парочки, осоружно брели мама, бабуся, Яша, котрий переiв у кондитерськiй морозива, та злегка кульгава тiтка Ерна, що потерпае вiд подагри в легкiй формi.
І нарештi Гельмер освiдчуеться. Уф! Усi вже втомилися. Гельмер втомився. Йому дуже подобаеться Стефанiя. І, зрештою, скiльки можна терпiти цi капелюшки за своею спиною та гучний шепiт бабусиноi сестри тiтки Ерни? І треба поспiшати – заплiтаеться iнтрига – iнженер на прiзвище Рояль, син архiтектора Рояля, також освiдчуеться Стефанii. Який нахаба! І це оминаючи… мадам Замзон! Яка розбещенiсть! І це не витримавши навiть випробування вередливим Яшею, жiночою половиною родини Брахвiтiв i букетом недуг тiтки Ерни.
Обидва, й Гельмер, i Рояль, нарештi запрошують Стефанiю до Вiдня на каву. Обидва молодики прийомного у Брахвiтiв дня чепуряться i з розкiшними букетами квiтiв прямують до коханоi дiвчини. Але Рояль бере балагулу, чернiвецького вiзника, його коняка ледь плентаеться, а Гельмер iде своiм екiпажем. Гельмер приiздить першим! Вибiр за Стефанiею Брахвiт. Чернiвцi принишкли й чекають.
Ось! Тут я мушу перерватися i зробити дуже важливий вiдступ. Який же це прекрасний був звичай у нашому мiстi – пiсля заручин гiднi женихи вивозили своiх наречених до Вiдня на каву. Що! Це геть не те, що ви думаете! Як можна?! Та ви що! Молодий чоловiк бере певнi зобов’язання та вiдповiдальнiсть, замовляе для дiвчини мiсце у вагонi-люкс, сам iде в iншому вагонi. Повсякчас бiгае перевiряти, чи зручно дiвчинi в ii купе, чи вiдчиняють iй вiконце, чи зачиняють iй вiконце, чи носять сельтерську абощо, й обмежуеться посмiшками, нiжними поглядами, потисканням руки. Прибувши до Вiдня, молодi люди справдi йдуть до кав’ярнi, замовляють каву. До кави iм подають вiденський струдель, холодну воду в красивiй високiй склянцi та моцартинки, цукерки ручноi роботи, спецiально замовленi на цей день i привезенi iз Зальцбурга в мереживних коробочках. Закоханi насолоджуються кавою i слухають музику, котра у Вiднi лунае всюди.
Оце i все! А ви що подумали?!
Пiсля кав’ярнi закоханi повертаються на вокзал, сiдають у рiзнi вагони потяга «Вiдень – Чернiвцi» i iдуть додому. Але! Цiлому мiсту зрозумiло, що угоду мiж родинами закрiплено, i восени дiвчина виходить замiж.
Замiж? Вона? Нi, не може бути!
Може! Їi вже возили до Вiдня на каву!
Що ви кажете? А-а-а! Вже возили… Ну… Коли вже возили до Вiдня на каву…
Ото були часи…
То до чого ж я? А до того, що я у своiй квiтучiй юностi була нiчим не гiрша за Стефанiю Брахвiт. Саме тодi, коли слухала цю оповiдь нашого старого двiрника Гаррi Гельмера, який знав п’ять мов i трiшки латину. Менi так хотiлося ходити в черевичках, а не в шкарах. Виiздити на бали, а не бiгати на танцi. Приймати запрошення на ранкову прогулянку, а не «прошвендяти увечерi». Усе це було практично нездiйсненним, бо я надто спiзнилась i опинилася у своему часi людиною випадковою.
Коли сурмач вiдбiй зiграе
Женiк мав приiхати до нас у червнi. З Америки. На кiлька днiв, iз Киева, куди вiн прилетiв у справах. Женiк став в Америцi значною персоною – проповiдником у якiйсь конфесii. Нiхто не вiрив. Наш недорiкуватий трiечник Женiк, який англiйською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасiння душi.
Ми всi – його старi друзi та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та пiд’iздах. Помили вiкна i змусили сусiдiв. Щоб було не соромно за прожитi без Женiка роки. Михайло Постельник здiйснив узагалi неймовiрну рiч. Позаяк Женiк мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робiтникiв iз дорвiддiлу. І вони поклали на нашiй вулицi новий асфальт.
У недiлю, в день прибуття Женiка, о четвертiй ранку, ми всi вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навiть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втiм, висловити iдею вголос нiхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували подii з нашого з Женiком спiльного життя. Яким веселим вiн був, розсiяним i безтурботним, чарiвним i щедрим.
Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зiбралися всi разом зустрiчати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.
Ми тверезо дочекалися лiтака, i нарештi Женiк вийшов, полисiлий, роздобрiлий, величний. Але ми одразу його впiзнали! Женька! Женька!
Його квасне невдоволене обличчя красномовно свiдчило, що це не найкращий день в його життi. Мляво вiдповiдаючи на нашi обiйми, Женiк бурчав, який мерзенний аеропорт у Киевi. А в Чернiвцях iще гiрший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав вiн. Яка капосна стюардеса була в лiтаку. І пiлот керував лiтаком, нiби вчора закiнчив авiацiйний iнститут i лiтав досi лише на тренажерах. І що всi ми постарiшали. І маемо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мiшки пiд очима, явно нирки. І що Аркадiй багато курить, а Юра – мент поганий i таким зостався. А менi варто б скинути кiлограмiв п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женiк говорив, як йому добре там i як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женiком. Я Джеймс. Я так звик».
Ми подумали: нiчого, вiн зараз вiдпочине, розслабиться, вип’е, i ми отримаемо нашого старого Женьку, душу компанii, веселуна i балагура. Нiчого. Пiд’iжджаючи до мого дому, Женiк поблажливо похвалив дорогу, органiзовану Михайлом, i заохочувально сфотографував нас усiх на тлi вiдремонтованого будинку.
Ну, ви знаете, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тiльки не клали на стiл – мiй дiдусь-гурман тiшився, мабуть, на небесах. Женiк, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванноi ще похмурiший, нiж був. Вiн понарiкав на занадто жорстку воду i повiдомив, що користуеться милом та шампунем лише фiрми «Клiнiк». І жодними iншими. А у мене у ваннiй кiмнатi «Клiнiк» вiн не знайшов.
Сiли за стiл. Ну! Ось тут наших зголоднiлих хлопцiв, котрi до того ж стоiчно витримали спокусу в аеропорту, спiткало нове випробування. Джеймс склав своi пухкенькi бiлi випещенi лапки пiд пiдборiддям i заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Вiн перелiчив усiх своiх родичiв, родичiв дружини, подякував небу за вдалий перелiт i за нову краватку, придбану в «Дьютi фрi» зi знижкою. І за цi нiкчемнi крихти на ось цьому столi.
– Женiку! Ти здурiв, Женiку? Ти здурiв? – це не витримав Аркадiй. – Якi крихти?! Чого тобi ще треба? Подивись на цей стiл – це ж шаленство, Женiку!
– Джеймс!
– Джеймс!!!
– А що тут iсти? – мляво поцiкавився Женiк. – Я цього не iм. І це я не iм. І цього менi не можна. І не п’ю…
За снiданком Женiк длубався в тарiлцi, зiтхав i вголос тужив за покинутою ненадовго батькiвщиною Америкою та американською iжею, нещадно нарiкаючи на Чернiвцi, дорогу, повiтря та зготовану для нього iжу.
Ми всi розгубилися. Женiку й справдi було погано. Вiн мало не плакав. І ми потерпали вiд того, що нiяк не могли йому догодити.
– Женiку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женiку…
– Джеймсе.
– Тобто Джеймсе, може, поiдемо до озера? На природу?
Женiк сумно кивнув. Вiн погодився. І дарма. Так, ми всi пам’ятали, як Женiк органiзував гру в iндiанцiв на маленькому острiвцi на Прутi i як увечерi всi поспiшали додому, а Женька переконував усiх залишитися i брудно лаявся: «Боягузливi блiдолицi собаки!» І сам-один ночував у гайку, в куренi. І нiчого. Але ж це було тодi… А зараз у нього виявилася алергiя на укуси комарiв. Наш Джеймс опух и скис iще бiльше. Все, Женiчко, все. Вирiшили iхати на дачу до Юри-мента. Там прохолодно, Женiк вiдiспиться, вiдпочине. А ми тим часом розробимо план дiй. І вже нарештi вип’емо.
Дорогою на дачу Женiка захитало. Вiн позеленiв i закотив очi. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергiя. На дорожню пилюку. Вiн чхав i обливався слiзьми.
На Юринiй дачi справдi було прохолодно та затишно. Гостю надали найвiддаленiшу кiмнату. Вiн випив якусь пiгулочку й прилiг. А ми пречудово розмiстилися на верандi, але не встигли накрити на стiл, як зi свого притулку вилетiв Женiк. Вирячивши очi, сонний i скуйовджений, вiн тицяв пальцем туди, звiдки втiк, i лопотiв:
– Там… там… там!.. Муха!!!
Муха, що напала на Женiка, була звичайною дрiбною безпородною мухою. Та ми всi накинулися на неi, немов пiдроздiл американських морських пiхотинцiв на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим дiям, було знищено. На вiдмiну вiд Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женiчко!
– Дже-еймсе…
– Джеймсе, Джеймсе. Спи, вiдпочивай…
Доки змучений Женiк дрiмав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергiй, щоб йому сподобалося, щоб усiм було весело, щоб не було комарiв та мух.
– В гори, – запропонував мудрий Аркадiй, – мух i комарiв немае в горах. В гори!
Ми розбудили Женiка i трьома машинами рушили в Карпати.
«Друга в гори тянi, рiскнi», – горлали ми дорогою.
Женiк сумно зiтхав, був вiдчуженим i печальним. Нiчого, нiчого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттево станеш Женiком!
Аркадiй знався на своiй справi. Ми приiхали до маленького гiрського села пiд Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрi якоi палало вогнище, на вогнi смажилося свiже м’ясо, а Марiчка, невiстка вуйка Василя, бiгала в постолах помiж зрублених навiки столiв i подавала домашне вино.
Господар мiцно обiйняв Аркадiя, ми завели блiдого ниючого Женiка i зручно повсiдалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадiй пошепотiвся з господарями, i вуйко Василь пiдсiв за наш стiл. Приобiйнявши Женiка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав спiвчутливо приповiдати:
– Йой, яка людина хвора! Треба лiкувати…
Женiк занепокоено зблискував очима i монотонно твердив:
– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…
А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобi пити, даю лiкуватися. І крикнув Марiчцi:
– Дитино, принеси менi джинджери з комори.
Усмiхнена Марiчка бiгом притягла скляну банку, де в темно-зеленiй рiдинi плавав якийсь непримiтний корiнець.
– Ось, дивись, – ще мiцнiше обiйнявши ослаблого Женiка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корiнь?
– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женiк.
– Бачиш – вiн як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’еш цiеi води живоi, тiльки крапельку – будеш лiтати, як птах, вип’еш двi крапельки – будеш сильний, як ведмiдь, а втрете вип’еш – будеш мiцний, як гуцул! І нiколи не забудеш вуйка Василя!
Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокiйно обiцяв недовiрливому Женiку, що той здихаеться всiх хвороб… І Женiк зважився скуштувати. Але нiхто не сказав Женiку-Джеймсу, що корiнь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спиртi. Женiк випив ковток, i око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женiк випив iще ковток, лайнувся, схопив гiтару i заспiвав пiсню нашого класу: «Надiе, я вернусь тодi, коли сурмач вiдбiй зiграе…». Женька випив третiй ковток, глибоко зiтхнув i стримано, щоб не розхлюпати радiсть, тихо, але чiтко промовив:
– Гу-ля-ем!
– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Вiн повернувся!!!
Ми вибiгли на повiтря, до рiчки, милувалися маленькими водоспадами i порiжками. Ми слухали птахiв i спiвали тихенько самi. А увечерi розпалили вогнище i розмовляли, розмовляли, розмовляли…
Женiк уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарiкав на Америку i тужив за нашою радiсною безтурботною юнiстю. «А пам’ятаете? А пам’ятаете? А пам’ятаете?» Втомлений, захмелiлий, змiшавши на додачу спирт iз ранковими таблетками, Женька завалився спати в однiй iз машин, махнувши нам:
– Гуляйте, друзяки!
З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем i вирушили додому.
Дорогою посигналив Юра-мент, вiн повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потiм вiдстала й друга машина з Ларисою та ii чоловiком. Коли ми приiхали додому, було вже геть темно.
– Женько, вставай! Приiхали, – обережно погукав Аркадiй.
– Женiчко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – i охнула. Женьки на задньому сидiннi не було. – Де Женька?! – запанiкувала я. – Женька де? Йому ж завтра летiти в Киiв!
Аркадiй замислився: Женька пiшов спати до якоi машини? Нашоi, Юриноi чи до Лариски?
– Не пам’ятаю. Здаеться, до нашоi. Чи до Ларисиноi. Чи до Юриноi.
Ми увiрвалися в дiм i кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттево, нiби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неi. Але його не було в ii машинi. Вона навiть у багажник зазирнула. Юрин мобiльний вiдповiдав жiночим голосом англiйською: мовляв, господар не може зараз пiдiйти. Потiм.
Ми, звiсно, втомилися, зголоднiли i страшенно хотiли спати, але повернулися до машини i поiхали в дачне селище до Юри-мента. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзi! В бiдi не покинуть. Аркадiй бурчав, що якщо ми забули Женiка у вуйка Василя, на березi Черемоша, то туди ночами навiть вовки приходять. І дикi кабани. Аркадiй – вiн молодець, вмiе втiшити, заспокоiти.
Довго ми гримали в Юрину хвiртку, сигналили, розбудили цiле дачне селище. Нарештi Юра нам вiдчинив. З його розгубленоi сонноi фiзiономii ми зрозумiли: Женiка в нього нема.
Нi на що не сподiваючись, ми всi, озброiвшись лiхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у вiдчаi здiймав руки догори, стогнав i запитував у гаражного даху англiйською:
– What’s up? Where am I? (Що вiдбуваеться? Де я?)
– Женiку… – несмiливо та винувато покликала я. – Женiку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…
– Ви мене напоiли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами i додому!!!
Ми не змогли вмовити його залишитись. Вiн навiть не погодився поiсти i взяти з собою солодощiв у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаете: вiн навiть не озирнувся. А Юра-мент сказав, що ось, мовляв, нiби ми й не йшли звiдси вiд четвертоi ранку. Нiби все ще зустрiчаемо нашого Женьку.
– Бiдолашний Женька. Бiдолашний хлопчик… – це зiтхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.
– Так, – погодилась я, – бiдолашний хлопчик.
– Який хлопчик? – закурюючи, поцiкавився Аркадiй.
– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.
А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?
Кiт водоплавний, котрий пхикав
Нi, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижнi дурнi, – чим дуже пишаемося. І всi це знають. А iнакше навiщо всi як один тягнуть до нас усiляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Свiтом про нас пiшла така слава, що тепер тварини навiть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилiтають, приповзають i рвуться просто в дiм, навiть не вiтаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, iжу та доброго спiврозмовника. І ми вiд них нiколи не вiдвертаемося.
Рiч у тiм, що наш тато завжди мрiяв про коня. Часом вiн, дивлячись на коня в журналi, на свiтлинi, в телевiзорi, у мультику про трьох богатирiв або хильнувши чарку-другу в теплiй компанii, раптом зiтхав тяжко i казав: «От би менi коня… Був би у мене кi-i-iнь, ох, я б тодi…» І позаяк коня нам тримати нiде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татовi вiдсутнiсть коня, заповнюемо домiвку всiлякою симпатичною звiриною, щоб хоч якось розвiяти його козацьку тугу.
Якось прикордонники iз сусiдньоi застави пiзно увечерi привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзi вставали до нього вночi, а я й взагалi спала, звiсивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку бiля лiжка, мiг мене бачити i не почувався самотнiм.
Потiм донька Лiна в жменьцi принесла слiпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з пiпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скiльки радостi було, коли одного ранку дiти заволали: прозрiв! Прозрiв! Чак допомагав iз вихованням кошеняти активно, грiв його ночами. Кiт так i спав потiм цiле життя у Чака на животi, занурившись у довгу шерсть. Точнiше, кiшка. Лайма. Кошенят приводила двiчi на рiк. А врожайними роками – навiть чотири або п’ять. І всiх Лайминих дiтей доводилося прилаштовувати в добрi руки, попутно вiдстежуючи iхню долю i забираючи в тих, хто погано з ними поводився.
Данило, син мiй, всю зиму якось виховував двох жукiв – Шварценеггера-батька i Шварценеггера-джунiора. Вони вiд постiйного тепла, а може, й вiд здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своiй банцi, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсiм не зимового способу життя, а навеснi дали потомство. Данило – його треба знати – пiклувався про них, як про останнiх жукiв на планетi, а у травнi випустив на волю результати свого пiклування. Аби ми не сумували без жукiв, вiн принiс додому подружжя бiлих щурiв – мiстера i мiсiс Гризлi, котрих виселили з дому його однокласницi за винахiдливiсть i шкодливiсть. Як я не вмовляла Данила вiднести iх туди, де взяв, – нi, назад iх категорично не приймали, мотивуючи вiдмову сумнiвним «узяв то й узяв».
І тодi переповнилася моя чаша терпiння, i я заявила: «Або я, або цi Гризлi з iхнiми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я i стояла нiмим докором перед нашими вiкнами. А з вiкна на мене зi сльозами на очах дивився мiй син, нiжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом вiн, звiсно, спустився до мене на подвiр’я i зiзнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч i в тузi та печалi, але проiснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А вiн за них вiдповiдальний. А щури тим часом нiжно м’яцкали своiми рожевими, абсолютно людськими рученятами комiрець Даниловоi сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.
Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тiльки вдома у нас щодня був неймовiрний рейвах: Чак дуже не любив мiстера та мiсiс Гризлi; кiшка, навпаки, iх любила i заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономiчний характер. Щури своею чергою намагалися з’iсти все – вiд шпалер на стiнах i Данилового пластилiну до яскравих хвостiв папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися пiдлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливськi iнстинкти i кiшки, й собаки, i родини Гризлi. А з метою самооборони нашi птахи боляче щипалися i дзьобалися. Часом могли i в око поцiлити. І коли нам треба було пiти з хати, ми насамперед вiдловлювали i розпихували всю цю братiю по рiзних кiмнатах, кутах i клiтках, щоб не полювали i не iли що прийдеться.
Так Гризлi у нас i мешкали, довго та щасливо. А померли, мiж iншим, в один день. Тому що переiли. Не слiд iм було у папуг корм викрадати i заiдати рiдкiсними квiточками з вазонiв, немовби iх не годували!
До речi, можна згадати тут i про хом’ячиху з травмованою психiкою – в однiй родинi довели ii завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха мiсцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при нiй розмовляли пошепки. Вiд гучних звукiв вона починала пищати i бiгати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.
А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми iх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящiрка, два iжаки. А зовсiм нещодавно цуценя в нас оселилося, пiдiбране донькою. Породи цуцик-з-пiд-кущика, крихiтне та лизюче. Назвали його Молодь.
Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпнi знайомий. Каже: вiзьмiть кота на виховання. Гарний, доладний кiт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвiст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусiв. Форматний такий кiт, практично тигр. Живе на озерi. Поiдьте познайомтеся, а то зиму вiн там не переживе.
Дiти завили:
– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!
Звiсно ж ми поiхали на те озеро. Тiльки-но пiд’iхали – велетенський чорний кiт з гучним нявом i завиванням кинувся нам назустрiч. Немовби втомився чекати – i ось нарештi дiждався. Вiн хвацько видряпався по моiх джинсах i светру просто на плече й замуркотiв. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзi ми дiзналися чому. Коли кiт довiрився нам цiлковито, вiн продемонстрував свiй головний атракцiон: розiгнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро i поплив, пихато задерши до неба мушкетерськi вуса. Поплавав, поплескав лапами по водi, пiдчепив рибку, приволiк ii до берега й акуратно вклав бiля моiх нiг. І сам сiв поряд, примруживши зеленi очi й не припиняючи муркотiти. Послухавши нашi здивованi та захопленi вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повiльно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Вилiз на берег i всiвся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзi та вилизуючись. Вiдтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тiльцем i знову радiсно замуркотiв, мружачись на призахiдне сонце.
Кiт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, i вiн зi шкiри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котовi, було не так – надто вже легко вiн нас перегравав. Наче i морда в нього така добряча, не хижа зовсiм, i намiри найбiльш доброзичливi – пестився, муркотiв, рибою почастував, – проте дивився вiн на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.
Власне, вибору в нас не було. Кiт усе вирiшив за нас. Вiн спокiйно залiз у машину, влiгся зручненько i, ретельно вмившись, терпляче перечекав нашi марнi суперечки з дiтьми.
Ось так ми i повезли його додому.
– Давайте назвемо його якимсь гордим вiрменським iм’ям, – запропонував син Данило.
– Яким? – пiдхопила донька Лiна.
Зауважте, нiхто з чудернацькоi нашоi родини не запитав: чому вiрменським, а не iм’ям будь-якоi iншоi гордоi нацii? Нi.
– Яким же? – нетерпеливилась Лiна.
– Давайте назвемо його Гамлетом.
Кiт стрепенувся i перелiз до Данила на колiна.
Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вiрменське iм’я.
– Треба буде ознайомити його з правилами нашоi родини, – поважно проказав тато з-за керма.
Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родинi одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого i дiлитися кожною радiстю.
А дзуськи! Вдома котову люб’язнiсть неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його i наш (тобто дiтей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молодi, павука Єремiя – коротше, всiеi нашоi родини) не збiглися. Ми всi жили тому, що життя – гра i свято. Натомiсть Гамлет жив для того, щоб iсти, спати i накопичувати. Якщо вiн не iв, то спав, а якщо не iв i не спав – отже, займався накопичуванням. Час вiд часу нашi з ним шляхи в домi перетиналися – як не в передпокоi, то на кухнi. Кiт, не звертаючи на мене жодноi уваги, за звичаем занепокоено та дiловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах i ховав до себе в кошик пiд матрацик, на якому спав: кiстку, поцуплену з Чаковоi миски, м’ячик Молодi, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кiт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду i моi тунiськi браслети ручноi роботи, загадково зниклi зi скриньки.
З одного боку, це було навiть зручно. Тепер усi пропажi в хатi (у нас повсякчас щось губилося – ключi, шкарпетки, запальнички, олiвцi) можна було звалити на кота. А з iншого боку, ми остерiгалися, що кiт навчить поганого решту членiв родини. Зазирнути пiд матрацик не було жодноi змоги – Гамлет вiдчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливiсть нам були подряпанi руки, а собакам – шрами на носах. А кiт вештався будинком, як сторож по територii кондитерськоi фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його i покласти добре.
Спав вiн важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого вiку в розпал жнив. Зiтхав. Стогнав. Бурмотiв своi котячi непристойностi. Гарчав. Тлумився. А часом хихотiв.
Була в Гамлета пристрасть, про яку слiд сказати окремо: лежати на телевiзорi. Там уже вiн вмикав свою мурчалку на повну потужнiсть. Решту ж часу ходив iз неприступним понурим виглядом. Пеститися не лiз, вважав це зайвим. А найбiльше нас вразило в ньому ось що – вiн пхикав. От розвалиться на телевiзорi, б’е хвостом по екрану, просто Брюсу Вiллiсу по голомозiй головi. І водить за тобою очима, пiдперши голову лапою, спостерiгае нишком, примружившись. А потiм зустрiчаеться з тобою поглядом – i як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всi завмираемо з переляку, а вiн голову вiдверне: мовляв, а що я – я нiчого!..
Жах просто! Ми до цього пхикання нiяк звикнути не могли. Почуемо раптом над мискою з iжею це «пхи» – i я бiжу бiгом подивитись. А вiн понюхае, i якщо риба не свiжа – iсти не буде, пхикне знову ж таки i вiдiйде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались вiд його пхикання шалено! Рявкали на кота, пiдвивали, нам скаржачись, скавулiли, а кiт на них зверхньо: пхи! І собаки – а-а-а-ах! О-о-ось! Зно-о-ову пхикае! Пхикае!!!
Пхикав Гамлет i у ваннi. Зважаючи на його унiкальнi здiбностi, ми щодня набирали йому повну ванну води. Вiн плавав i пхикав. Плавав неохоче: розгулятись йому у ваннi було нiде, риба там також не водилася, та ще й нервував через те, що кошик iз матрациком опинялися поза полем його зору. Вiн мiг щось запiдозрити i тодi, мокрий, вилiтав iз ванноi, нiсся на кухню з буркотливою лайкою, щоб пересвiдчитися в цiлостi свого добра, нажитого нечесним шляхом.
Так ми й спiвiснували. Гамлет жив вiдокремлено, нiколи не брав участi в наших спiльних iграх, трапезах i прогулянках, i в нього були якiсь своi види на майбутне. Дiти навiть пропонували його до батькiв моiх переселити, якнайдалi вiд собак та всiляких спокус. До того ж у батькiв на своiх мiсцях усе лежить, i красти котовi буде складно. Але доки ми вели перемовини про передачу кота на нове мiсце проживання, випав снiг. І кiт раптово зник. Нiхто його не випускав, та i вiн не надто рвався з дому, а тут раптом щез.
Ми запанiкували. Опитали всiх домашнiх, сусiдiв у дворi. Нiхто кота не бачив. Разом iз Гамлетом, як виявилося, зникло все добро з-пiд його матрацика. І ще – що найбiльш фантастично! – з пропажею кота з’ясувалося, що з дому зник великий пакет вiтамiнiзованого корму для собак, папiрус iз зображенням египетськоi священноi чорноi кiшки, старовинна порцелянова чашка нашого дiдуся з пальмами i написом «Дорогому Борису вiд Римми Фаенгольд, а також i моi батьки», заморожена курка, книга Сабанеева «Життя i ловля прiсноводних риб» та звук у телевiзорi.
Наступного ранку ми поiхали на озеро. Довго шукати не довелося. На свiжому снiгу було видно слiди котячих лапок: вiд закинутоi хижки, де влiтку ночував сторож, вони вели до води. Звiдти, майже з середини озера, було чутно фиркання i плескiт – кiт ловив рибу. Побачивши нас, вiн не вийшов на берег, а тiльки зневажливо пхикнув.
…Часом я думаю, що замiсть усього цього зоопарку, який зараз мешкае у нас в домi, поряд iз домом, на даху, в пiдвалi, i тих, кого ми iздимо годувати, – краще б купили ми все ж таки коня нашому татовi. Принаймнi клопоту, а iнодi й слiз, було б у родинi значно менше.
…Як умiння посмiхатись i плакати
Є у мене друг, мольфар. Вiн живе майже на вершинi гори Чорногори. Мольфар – це карпатський знахар, ворожбит, чарiвник, провидець. Вiн умiе розганяти хмари, викликати дощ, лiкувати людей та худобу, передбачати землетруси, знiмати вроки… Ми прийшли до нього якось на свiтанку в гостi. Дивовижний вiн, мiй друг мольфар. Його навiть попереджати не треба, та й телефона в нього немае. Вiн завжди знае заздалегiдь, що ми до нього йдемо. Ми ще не знаемо, а вiн уже чекае на нас. Ми – це мiй собака мiстер Чак Гордон Барнс i я.
І ось одного разу, коли ми пили чай з трав на ганку, Чак звично сидiв бiля моiх нiг, майже нерухомий, напружений, пильний, зосереджено водив своiми видатними вухами, та раптом якось дивно тихенько заскавчав кудись у напрямку вершини Чорногори в туманi.
– Що це з ним? – занепокоiлась я.
– А це вiн з Богом розмовляе, – спокiйно вiдповiв мольфар, розпалюючи люльку. – Розмовляе про те про се… І про тебе. Вони всi вмiють з Богом розмовляти. А тут у горах – небеса поряд.
Вони – якщо ви не зрозумiли – це брати нашi меншi. Нашi надiйнi вiдданi друзi. А небеса – це небеса.
Я певна, що природа дружби така ж органiчна, як природа Чорногори. Дружба – це не винахiд людини. Це винахiд когось розумнiшого. Це даеться згори. Як умiння посмiхатись або плакати.
І через те, що дружбу нам дано згори, друзями можуть бути не лише люди. Ними можуть бути хто завгодно…
Ось кажуть: «чотириногий друг»… Це що таке? Оце – чотириногий! А якщо в гусенички двадцять нiжок, то вона що, нам нiякий не друг? Або ось кенгуру гасають сюди-туди на своiх двох? Як? А краб? Восьминiг? Що, вже нам не брат менший? А папуга? А курочка? Звичайна маленька курочка на двох нiжках, – ми що, з нею вже не дружимо, коли так?
Дурницi це все! Чотириногий друг – це диван. А я особисто дружу з усiма, кого в цьому життi зустрiчаю, незважаючи на кiлькiсть нiг, лап, щупалець, крил або плавникiв. І всi моi друзi також не перебирають, у кого скiльки чого.
Наприклад, моя знайома на iм’я Марися. Так, ми друзi. Ось тiльки вона – кобила, а я – нi. Здаеться, нi… Хоча Марися про це не здогадуеться. Адже мислимо ми однаково! І тiшимося одна одною страшенно, коли зустрiчаемось. Я ii знайомлю зi своiми друзями: людьми, собаками, павучками. Вона мене – зi своiми. Тобто коло друзiв розширюеться.
Наприклад, Марися дуже тiсно дружить iз Жуком. Нi, це не комаха i не людина з таким iм’ям. Це маленький чорний собачка. Вони працюють разом. У дитячому садку. Такоi вiдданостi одне одному я давно не бачила. Ось чуеш: цок-цок… Це конячка. І обов’язково десь поряд Жук трюхикае, швидко лапками своiми дрiботить. Конячка зупинилася, дiти залiзли на пiдводу, сiли на лавку, Жук погавкав для годиться, поiхали. Жук воза охороняе. Марися Жука пiдгодовуе.
Якось кобила захворiла. І ii забрали до ветлiкарнi робити уколи внутрiшньовенно. Це дуже серйозно та вiдповiдально – робити внутрiшньовеннi iн’екцii коневi. Стоiть вона в стайнi сама-самiсiнька. Лiто надворi. Жук тиняеться бiля ветлiкарнi. Його сторож проганяе. Жук не йде. Вiн не втiкае нiкуди. Навiть попоiсти чи напитися води. Спекотно, вiн висолопив язика, лежить, позiхае. Поглядае на сторожа з-за рогу, а коли той втрачае пильнiсть – мчить з усiх лап до Марисi… Часом вiн приносить iй знайдену в смiтнику скоринку, а часом i кiсточку… Марися нiжно штовхае Жука губами в бiк i лагiдно фиркае.
Тварини вмiють дружити. Ось дивiться… Колись до нас прийшла одна кiшка. І ми збудували для неi дiм. Теплий та затишний. Але Кiшцi (вона згодом виявилася котом, однак iм’я прижилося) не до вподоби вiн виявився. Кiшка походив, понюхав… Та з часом все ж таки оселився в домi й почав водити до себе дiвчат. Одна з них назовсiм до нього переiхала, сувора така, черепаховоi мастi, на iм’я Личко-в-купку. І частенько ми бачили, як в лютi холоди з теплого Кiшчиного дому затишно визирають двi вусатi мордочки, а мiж ними стирчить яскраво-жовтий дзьоб. Так, так, ви не повiрите, але разом iз ними в будиночку оселилася звичайна маленька курочка. Інодi ми знаходили поряд iз Кiшкою або Личком-в-купку, котрi блаженно мружились та облизувались, яечну шкаралупу: наша Курочка iх пiдгодовувала. І своею чергою з апетитом подзьобувала «Вiскас» iз котячоi миски – добре хоч рибний, а не курячий, як зазвичай. Дружба? А що ж iще?
Мама моя сказала на все це, що таке може трапитися лишень зi мною та моею родиною – щоби кiшки дружили з куркою, а собака iм ще й потурав, впускаючи в наш дiм, аби вони чинили там усiлякi неподобства. Ну чому ж лише в нас?! Я так розумiю: як ти ставишся до собаки, кiшки, курочки або до iнших людей, що мешкають у твоiй домiвцi, мiстi чи краiнi, так i вони до тебе ставляться.
Головне – знати, що кожен приклад заразний. Знайомий мiлiцiонер принiс менi в подарунок приголомшливий протокол наступного змiсту: «Громадянин Бабулько М. Є. покусав своiм собакою громадянку Резеду І. О. У свою чергу громадянка Резеда І. О. подряпала громадянина Бабулька М. Є. своiм котом». Непоганi хлопцi тi кiт i собака! Просто в поганi руки потрапили…
Ось iнший приклад: мiй брат Валька. Вiн в Іспанii на паях володiе симпатичним затишним баром. Ось там, щойно вiдчинивши його пiсля реконструкцii, вiн i познайомився iз сеньйорою, котра дружила з мавпою.
Дуже заможна була бабуся, дуже вередлива та примхлива. До всього ще й випивала… А тут – Рiздво. Ну, вся ii численна родина, спадкоемцi-нахлiбники одне одного застерiгають: дивiться, мовляв, щоб бабуся наша не дременула. Бо нап’еться десь у барi та й пiде буянити, нас ганьбити, родину шанованих каталонцiв, адвокатiв i лiкарiв. А в семи няньок… ну ви ж знаете… Одне слово, змилась бабуська. Десь вона вешталася до часу, слiди замiтала. І того вечора спершу до Вальчиного бару заявився ii син, шанований каталонець. Запитуе обережно: сеньйоре, а чи не бачили – не забiгала до вас маленька сеньйора похилого вiку… з мавпочкою на головi? Валька лише плечима повiв – ну що за жарти такi? Слiдом до бару заскочили двi пишнi яскравi вусатi брюнетки, дуже шанованi каталонки, питають: гей, бармене, чи не заходила до вас бабуська з мавпочкою на головi… Валька дещо розгубився i лише головою пометляв. А вже коли цiла зграя дiтей забiгла до бару i стривожено поцiкавилась, чи не заходила старенька з мавпочкою на головi, Валька вирiшив, що з ним жартують друзi, i вже почав готувати план помсти. Коли раптом…
Ось тут би я хотiла побачити завжди спокiйне та незворушне обличчя мого брата. Ох, як би я хотiла це побачити… Коли бiля вхiдних дверей тихо дзенькнув дзвiночок, i в бар тiнню прошмигнула престарiла сеньйора, а на капелюсi в неi сидiла маленька мавпочка!!! Ось тодi Валька ловив свою щелепу, що рiзко полетiла долу вiд несподiванки!..
Так вiн iз ними познайомився. Вона запитала, чи немае в барi окремого кабiнету, була допущена у Вальчину особисту кiмнату вiдпочинку й отримала двi порцii текiли з льодом. Бабуся та мавпочка виявилися не лише близькими й нiжними подругами. Але ще й сестрами по пляшцi. Обидвi – i мiльйонерка, i мавпа – пили, як коняки. Текiлу вони глушили нарiвнi i за всiма правилами: сiль з великого пальця, горiлка, лимон, а потiм обмiн теплими змовницькими поглядами.
Отаке. Вiдходячи в iнший свiт, бабуся заповiла бiльшу частину свого статку не каталонцям, а мавпочцi. Тепер прямi мавпоччинi опiкуни водять тваринку до Вальчиного бару, причому вона вiдмовляеться ходити або сидiти на руках, а погоджуеться iхати лише в когось на головi. І попередньо на голову треба вдягти пошарпаного бабусиного капелюха. Престарiла мавпочка з сивою мордочкою та мудрими очима годинами сидить у Вальчиному барi й, невесело пiдперши щоку, п’е текiлу, доки не засне… Ось така печальна iсторiя.
А ще одну дивовижну пару я бачила у Санкт-петербурзькому зоопарку – дiвчинку та жирафеня. І у дiвчинки, служительки зоопарку, й у жирафи були однаковi довiрливi круглi очi з бiлими прямими вiями. Обидвi неоковирнi, незграбнi, довгошиi та довгоногi. Вони, цi двое, були наче двi сестри – дiвчинка i жирафа. Дiвчинка чистила жирафу щiткою, пестячи боки, а жирафа величезним синiм язиком облизувала дiвчинцi смiшний хвостик на головi, затягнутий яскравою гумкою… Тодi я стояла i стояла, довго спостерiгаючи цю сцену. І зробила для себе важливе вiдкриття. Виявляеться, iнодi для того щоби показати, як ви любите одне одного, не конче потрiбнi слова: достатньо погладити плямистий бiк або лизнути любу макiвку. Чи просто перекинутися поглядом…
Тож мав рацiю мiй друг мольфар iз Чорногори. Хто вмiе з Богом розмовляти, той i дружити вмiе як нiхто. Причому незалежно вiд кiлькостi лап, нiг, хвостiв або крил.
Толiк i Михась
Того дня в нашому маленькому прикарпатському мiстi було храмове свято. У такi днi в нас нiхто навiть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не вiдпочивати. Навпаки. Все зачиняеться – заклади, контори, офiси, магазини, майстернi, ринки. Хворi не хворiють, породiллi не народжують, шевцi не тачають, ткачi не тчуть, швеi не шиють. Тихо. Нiхто нiчого важчого за склянку не пiдiйме.
Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’якiв накопати для риболовлi. То сусiди з ним пiвроку не розмовляли. І якщо потiм дощi чи посуха, на нього гнiвались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас iз цим.
Свято. Трембiти гудять. Дзвони дзвонять. А як це красиво! Рано-вранцi йдуть через пiдвiсний мiсток «люде» у вишиванках, у капелюхах зелених з перами, урочистi, величнi та значнi, немов пряники. Йдуть неквапливо до церкви Святоi Параскеви. Слiдом за «людьми» виступають «жiночки» в намистах i хустках сонячноi яскравостi, за ручку ведуть ошатну дiтвору. Хлопчики вбранi, як «люде», – поважнi, пихатi, у великих капелюхах на червоних притлумлених вухах, дiвчатка – як «жiночки», чистенькi, аж свiтяться, знiченi, принишклi, в хусточках та спiдницях довгих, в нових туфельках. Ополуднi юрбою йдуть назад. «Люде» потирають руки в передчуттi хорошого та довгого застiлля. Ну а ввечерi звiдусiль музика – скрипки, барабани, зойки та ухкання розпашiлих танцюристiв.
Наступного ранку господинi хутенько вибiгають на рiчку Пiстенку полоскати бiлизну. Вiд цiеi води рiчковоi отi всi вишиванки, скатертини та рушники стають бiлими-бiлiсiнькими, а вишивка дивовижна – густою та соковитою. Полоскають в рiчцi жiночки бiлизну, iнодi й схлипуючи, соромливо прикриваючи хусткою синець пiд оком, – погуляли. Свято було. Храм.
Саме в таке храмове свято дiти знайшли в лiсi дорогою з церкви орлятко, що випало з гнiзда. Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлiкарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший вiн хлопака, цей Михась, довгих лiт життя йому. А що? І помiж голiв виконкомiв у нас добрi люди трапляються. А що Михась хороший, то дiти до поганого орелика б не понесли.
І що Михасевi з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скiльки можна повторювати. Вiдвiз до тещi на околицю мiста. У тiеi обiйстя, господа. Розмiстили орелика в стодолi. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим схiдним iм’ям Аятолла. Щоправда, потiм за привiтнiсть та доброзичливий норов перехрестили на Толiка.
От у Михася родина – золото! Навiть теща рiдкiсна. Вона, Михасева теща, взагалi всiляку живнiсть полюбляла розводити. У неi якось свиня Донна Бейджа, молода зовсiм, раптом кашляти почала. Кашляе та кашляе. Натужно так. Ну просто як людина. А в мiстi, як на бiду, знову свято. Знов нiхто не працюе. Тим паче у ветеринара Оксани весiлля. З ветеринаром Серафимом. І всiх ветеринарiв на це весiлля запрошено. А свинi ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами вiдпоювати i банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаете що?! Всi навколо вмирали зi смiху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевоi тещi на плотi висiла, на Донну Бейджу витрiщалася, що вона з банками на спинi, наче бронтозавр який. А потiм, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, – ii навiть сусiд на вiдеокамеру зафiльмував, кiнозiрку пихату. Зате кашляти припинила. Тож теща Михасева була людиною посвяченою. І проти орелика не заперечувала.
Орел Толiк рiс iз курми. Приятелював з усiм обiйстям, сперечався iнодi з iндиком, навiдувався до Донни Бейджi та зачiпався з котом, бувалим хулiганом Василем. Обожнював Михася. Пiдстерiгав його вечорами, сидячи з когутом на плотi.
Лiтати Толiк не квапився. Натомiсть бiгав. Не згiрш за собаку. З шаленою швидкiстю. Михась привчив його сидiти на руцi, вбранiй у боксерську рукавичку. Спершу нiчого, але згодом Толiк обважнiв. Адже не сокiл якийсь дрiбний – беркут, найбiльший орел у пташиному свiтi. Та ще й вареники наминав, вiнегрет iз великим задоволенням. І у свинi частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та дiти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пiр’я, чiпкi хижi кiгтi та суворий гострий погляд, – розбiйник вийшов iз Толiка бездоганний. Орел, одне слово – орел!
Михась виiздив iз Толiком за мiсто, в поле, на своему «уазику», пiдкидав орелика на руцi. Той злегка бовтався у повiтрi, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Нi, ну що це таке?! А лiтати?
– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобi не совiсно пiшки ходити? Ти ж, Толiку, наше нацiональне надбання! – переконував Михась орла. – Твiй портрет, Толiку, зображено на гербах! Ти ж цар птахiв, Толiку! Ти беркут – а з iндиками знаешся! Зi свинею дружиш, хоч i з Донною Бейджею…
– Кльок! – огризався непутящий Толiк. – Велике дiло!
– Ти ж символ могутностi та влади, Толiку, а харчуешся вiнегретом. Тобi не совiсно? Ти кривавий харч маеш клювати, Толiку!
– Кльок, – присоромлено опускав голову Толiк i продовжував любити те, що йому дають удома.
Минув рiк.
– Лiтати – це дар Божий, це насолода, – з глибоким знанням справи iнструктував Толiка Михась.
Вiн крокував полем, а слiдом за ним приречено та похмуро плентався Толiк. І так вони прогулювалися разом, ведучи мирну бесiду про вiчне, закинувши за спину хто руки, хто крила.
– Де ж ми тобi пару знайдемо, якщо ти не лiтатимеш i не полюватимеш? – занепокоено чухав потилицю Михась. – Нам же треба примножувати поголiв’я беркутiв у нашому регiонi. Що ти собi думаеш?
– Кльок, – нiяковiв Толiк, – менi ж начебто рано ще…
– Адже беркут, Толiку, виконуе роль санiтара i приносить користь природi та нам, людям. А людина, Толiку, вiнець природи.
– Кльок, – дивувався Толiк. – А я ж тодi хто?
– Отож-бо! – парирував Михась.
Довелося Михасевi, наполегливому та невтомному, вдатися до крайнiх заходiв. Поiхали вони з Толiком на «УАЗi» до «Притулку чотирьох» – це така маленька перевалочна база для мисливцiв i туристiв е у нас, хатка дерев’яна, однiею стiною до скелi прилiпилася. Михась видерся з Толiком на самий вершечок гори та скинув його з рукавички просто у прiрву. Толiк бухнув у прiрву, як мiшок картоплi, але вчасно отямився, – вiн тямущий, наш Толiк. І ширнув у небо.
– Кльок! Кльок! – торжествував Толiк. – Я лечу! Дивись, Михасю, я лечу!
– Бодай тобi, – благословив Толiка Михась, розчулено покашлюючи. – Нарештi!
Так Михась навчив орла лiтати.
Минуло два роки. Тримати орла на тещиному обiйстi ставало дедалi небезпечнiше. І хоч як приязно поводився Толiк, сусiди почали нарiкати, непокоячись за своiх курчат. А Толiк вимахав у таке одоробло, що лякав своiм виглядом дiтей, поштарiв, контролерiв i агiтаторiв. Щоправда, якось Толiк на загальну радiсть шугонув Криву Грету, та ще й так, що вона втратила свiй дар, переданий iй вiд бабусь i прабабусь у спадок.
Не любили ii в мiстi. Мiж нами, не проста була бабуленцiя, прикра. Їi остерiгались i намагалися з нею не сваритися, щоб не наврочила. Цiлими днями Крива Грета бiгала мiстом, вертлява, маленька, жилава, з гострими дрiбними оченятами, що дивилися в рiзнi боки, лаялась i сварилася з усiма. І плювала. Добряча змiюка була та Крива Грета. Де плюнула, там чекай неприемностей. А як ви гадали? У нас в Карпатах стiльки намiшано, не розберешся: чаклуни, ворожки, духи, голоси, змii летючi, опришки – ой, стiльки таемниць, лишень ходи, слухай, дивись i записуй! Так ота Крива Грета щоранку зi своеi Чорториi – село таке е в горах, Чортория (ну, я ж кажу!), – чвалала до мiста, як на роботу. Плюватися. А увечерi – назад. І не заявиш же на неi в мiлiцiю, що вона бiгае i плюеться.
І ось Михась якось iде до «Притулку чотирьох» Толiка вигулювати й навчати полювання на дрiбних гризунiв i дещо бiльших тварин, а дорогою прудко чимчикуе Крива Грета, руками розмахуе, розчервонiлася, мiцненька така, енергiйна, сповнена сили. Михась, добра душа, пересадив Толiка на задне сидiння й спинив машину:
– Сiдайте, жiночко. Пiдвезу.
Крива Грета стрiмко застрибнула, а безпутнiй Толiк, допитливий, не може тихо всидiти. Через ii плече перегнувся i своею довбешкою Кривiй Гретi в обличчя:
– Кльок? – питае. – Як ся маеш, бабцю?
Грета тут же й вистрибнула з машини у вiдчиненi дверi – добре, хоч машина ще швидкостi не набрала, – i накивала п’ятами у зворотному напрямку, як заець якийсь. Тiльки ii i бачили. І все.
Вiдтодi, на загальний подив, принишкла Крива Грета. Ну, Толiк! Ну, орел!
Пiсля цього випадку багатьом спало на думку Толiкiв портрет на гербi мiста розмiстити. У профiль.
А тут надiйшла третя Толiкова весна. І коли вона сягла пiку, ця чарiвниця легковажна, й аромати зiгрiтих сонцем квiтучих дерев i трав кого завгодно вже могли звести з розуму, вона, ця весна, нарештi зачепила i чисту душу нашого Толiка.
Їздили вони з Михасем до лiсу. Михась вiдпускав Толiка – лети! Куди-куди… Туди, Толiку! Туди, де за хмарою бiла гора, Толiку… Думав Михась: вже полетить – то полетить. Тепер точно не пропаде. Лети, брате, свiт за очi! Толiк злiтав, i пильнi очi його з висоти бачили тiльки дах Михасевого «уазика», що втiкав до мiста. Толiк легко наздоганяв i переганяв «уазик» i, прилiтаючи ранiше за Михася додому, мирно зустрiчав його, сидячи безтурботно, як i досi, на парканi поряд iз когутом.
І якось Михась iз Толiком нарештi побачили ii, завислу над прiрвою, немов на ниточцi, з розгорнутими потужними iскристими крилами, – ii, юну орлицю-беркута. Затрiпотiло серце приголомшеного Толiка. Ще б пак! Страшенно вiн був у собi не впевнений, почувався таким собi вайлуватим невiльником. Але Михась – справжнiй друг Михась – переконував його:
– Ти що, Толiку?! Ти ж орел! Не будь боягузом, Толiку, вперед!.. Жiнки, вони ж як, – мiркував Михась, з-пiд долонi спостерiгаючи за польотом орлицi, – вони пiснi всiлякi полюбляють. Льва Лещенка, наприклад…
– Кльок! – обурився Толiк.
– Ну або хто кого, – невизначено погодився Михась. – Рiзнi жiнки люблять рiзнi пiснi. Ти ж птах, Толiку, заспiвай iй що-небудь свое, нумо!
Два днi поспiль iздили Михась iз Толiком залицятися до молодоi орлицi-беркута. А на третiй день рано-вранцi Толiк вiдлетiв. Сам. І бiльше не повертався.
Михась та вся його родина, i навiть теща Михасева, засумували. Михась iздив до «Притулку чотирьох». Проте орлiв там уже не побачив. І розумiв, що Толiку добре, що Толiк щасливий, та душа все одно непокоiлася. Звик.
Атож… Беркути – птахи загадковi, гордi та мудрi. А ще вiдданi. Люблять раз i назавжди. Адже розумiють, що iхня вiльна, пронизана синiми гiрськими вiтрами орлина любов робить iх, беркутiв, безсмертними. Тож тут обирати треба: або вареники з вiнегретом щодня, або вiчнiсть. Тут уже хто що обере.
Чоловiчi сльози
Якщо не квапитися i все спочатку, то зателефонуйте до приймальнi дирекцii Чернiвецькоi макаронноi фабрики. І вiдповiсть вам голос нiжний, вкрадливий, манкий, солодкий. Секс-по-телефону поряд не лежав, не валявся. «Ал-л-льо-у… Чернiвецьке-акцiонерне-товариство-з-виготовлення-макаронних-виробiв-слу-у-у-ха-е-е?» І всi одразу бiжать туди. Подивитися – хто! Хто вона, гейша, гетера з голосом, що так багато обiцяе? Хто?!
А там Гутта Сергiiвна… Така жiнка… Красуня, звiсно… Але… Статую Свободи бачили хоч раз? По телевiзору? Забудьте. А бокс? Нi, не жiночий. Дивитесь? Ось! Вона як Кличко! Нi, як Клички. Обидва. Ось така. Проте сентиментальна. Як крокодил. Коли що, очi ii величезнi блакитнi сльозами наповнюються. Надто коли музику «Еммануель» слухае. Чи там пiсню Іглесiаса: мовляв, я тобi просто дзвоню, щоб сказати: «Ай лав ю». Гутта пiдспiвуе i ридма ридае. Та при цьому Гутта з породи жiнок бiйцiвських. Двi в однiй.
Бувають же панi… Подарунки долi. Але хто вам сказав, що Гутта – подарунок? Нi. Тому що щасливою бути не вмiе. Зовсiм. Постае питання, як може Гутта бути щасливою, якщо чоловiк ii замiсть обiцяноi шуби купуе кузов для автомобiля!
Та й справдi, до чого Гуттi шуба? Авжеж, обiцяв. Ну так, примiряла. І що? Вона ж у тiй шубi наче етi, снiгова людина. А кузов… це ж кузов!
А Гутта, хоч яка солодкоголоса на роботi, вдома може лементувати, наче буревiсник. Що до блискавки подiбний.
– Куди? На що я начеплю цей кузов?! – верещить Гутта.
Тут вона мае рацiю. На що б не начепила вона собi той кузов, усюди вiн буде замалим. Тiсним у грудях, плечах, стегнах, колiнах.
Ну що, збагнули, вiд чого сльози? Правильно. Пiдозрiливiсть.
Усе, виявляеться, дуже просто й зрозумiло. Чоловiк Михайло до Гутти iнтерес втратив. Понурий ходить, похнюплений… Замолоду вiн Гутту, хоч i як двое Кличкiв, на руках носив. І щедрим був, немов султан. Подарунки дарував. Програвач «Рига», вазу пiдлогову керамiчну, портрет Єсенiна… І така одного разу мить була… Така романтична… Гутта, коли розповiдае подругам, завжди плаче вiд розчулення. Якось прийшла Гутта до Михайла, на вулицю Стасенка, 38, де вiн iз мамою мешкав. А мама поiхала в санаторiй. А Михайло пiдхопив ii, Гутту, на руки – i понiс! Нiс, нiс… Крiзь однi дверi пронiс. Крiзь другi… Стрiмко так… І все пiд музику. «Реквiем» Моцарта. Адже Михайло музику дуже любить. І ось уже спальня… Останнi дверi. І не розрахував Михайло, вiд щастя абощо, – i гепнув вiн Гутту головою об одвiрок. Ось. Як романтично!
А зараз що? Вечорами затримуватися почав, хитруе… Але Гутта й собi… Чого сидiти сиднем, журитися? Вирiшила спiймати на гарячому. Кiлька разiв облави влаштовувала. Як належить. Зi свiдками… З пойнятими… Не спiймала. Та все одно надii не втратила. Припинила ночами спати. До Михайлового шепотiння дослухаеться, в кишенях його цидулки з номерами телефонiв шукае. Речових доказiв не знайшла. Але спокою також.
І тут подруга розповiла. Мовляв, приiхала до мiста цiлителька одна. З-пiд Фастова. І така вона непiдробно мудра, що вчора взяла i вчення написала. Навiть два. Про духовне зростання жiнок iз надмiрною вагою. Ну щоби пристрасть чоловiковi повернути. Все просто про тебе з Михайлом. Отож, е, Гутто, в горах карпатських водоспад, маленький, непримiтний. «Чоловiчi сльози» називаеться. Отуди тобi треба чоловiка свого тричi занурити з головою. Тричi. І вiн очиститься. І побачить тебе, Гутто, наче заново. Але вистачае цього занурення, Гутто, лишень на рiк. І через рiк його треба знову туди волокти й занурювати. І коштуе це просвiтлiння цiлительки з-пiд Фастова, Гутто, сорок два долари. Особисто iй. А якщо не заплатиш, то не дiятиме…
Вмовити чоловiка виявилося дуже легко. Вiдпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машинi з новим кузовом.
Зупинились вони на нiч, де цiлителька звелiла. Гутта увечерi пошепотiлася з господинею. Та поставилася з розумiнням, позаяк ii хати чоловiки взагалi не трималися, i провела вранцi Гутту з Михайлом до водоспаду iз щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гуттi, але мужньо дiяла вона за сценарiем, цiлителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну i вiн за нею, рятувати.
Ризик, певна рiч, був страшний. Для кого? Для Михайла, звiсно. Гутта в тому водоспадi, немов кит на мiлкiй водi. Що його «Грiнпiс» рятував. А Михайловi важко. Бо кiлькостi витiсненоi Гуттиним тiлом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричi вигулькував вiн iз потоку, та до Гутти так i не доплив. Мало не загинув, бiдака. Але Гутта, мужня, сильна, велика i красива Гутта, розтинаючи колiнами течiю пiдступноi гiрськоi рiчки, дiсталася до нього, намацала ногою i витягла зомлiлого на берег. Ось так.
А наступного року не поiхала Гутта з чоловiком у Карпати. А навiщо? Михайлик тепер довiку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч i не Нiагара, але чимало чоловiкiв, подейкують, у тому водоспадi втопилося. Тому й зветься вiн у народi «Чоловiчi сльози».
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-b-goncharova/tam-de-mi-zhivemo-bukovinsk-opov-dannya-zb-rnik/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения